Неділя, 27.05.2018, 18:27
Вітаю Вас Гість | RSS

                       Творча знахідка

Каталог статей

Головна » Статті » Новини

Казка Олега Романчука "Соловейко з одним крилом"

СОЛОВЕЙКО З ОДНИМ КРИЛОМ

Казка

     Ця історія сталася у великому лісі.

     Однієї весни побралися соловей та солов’ївна, звили гніз­дечко собі в розлогому гіллі великого дуба і стали з нетерпін­ням чекати на перше своє пташеня. «Подивися, яке гарне, у кольорові краплинки вдалося нам яйце! Я певна – ця дитина буде особливою», – з гордістю казала солов’ївна чоловікові. «Так, ми будемо найщасливішими батьками в лісі, мені вже так хочеться побачити нарешті нашу дитину, заспівати з нею!» – відповідав соловей і заводив на повні груди свою радісну піс­ню. Та пісня лунала цілу ніч: і всі, хто її чув – звірі лісові, люди, що жили в сусідньому селі – казали: яке щастя знову по довгій зимі чути солов’я! І од тих пісень їхні серця ставали добріші та щасливіші…

     І от, якось одного дня з яйця хтось голосно постукав, і шкаралупа затріщала. «Скоріше, скоріше!» – загукала до чоло­віка солов’ївна. Вона дуже не хотіла, щоби він пропустив цю особливу мить. Обоє схилилися над гніздом в очікуванні. І от, іще одне постукування – і шкаралупа трісла навпіл, а звідти виглянуло мале, смішне і неймовірно гарне дитинча… Воно було справді неймовірно гарне. Від зворушення мама й тато оніміли. «Нехай пісні твої будуть благословенними!» – врешті першим отямився тато і промовив традиційні в солов’їному роді слова привітання новонародженому. «Ми любимо тебе і підтримаємо у твоєму польоті», – вже від себе додала мама. І солов’ятко, немов зрозумівши зміст отих слів, радісно по­рухалося і… батьки перелякано сахнулися: воно народилося з одним крилом! «Як же воно полетить, бідне, у теплі краї?» -з розпачем промовила мама. «А як зможе добувати собі поживу, воно ж не зможе літати?», – зажурився тато. їм обом було дуже сумно. Врешті пташенятко нагадало про себе по­пискуванням і цим привело батьків до тями. «Йому ж, мабуть, хочеться їсти?!» – сказала мама, і тато вмить полетів шукати якоїсь поживи, а солов’ївна задумано сиділа на гілці біля гніз­да і дивилася на свою дитину… «Що чекає її та нас усіх, яка доля нам судилася? Чи дамо ми собі раду з цим випробуван­ням?» – думки роїлися в голові, мов мурашник…

     Минали дні, за весною надійшло тепле літо. їхній малень­кий синочок-соловейко ріс дуже кволо, не так, як інші пташе­нята, немов йому бракувало не тільки одного крила, а й ще чогось, дуже важливого для росту. Батьки старалися як мог­ли: літали весь день, визбирували і приносили для сина най­кращу поживу з усього лісу, але пташенятко далі було кволим. А коли надходив вечір, батьки потомлені примощувалися коло свого пташеняти в гніздечку і мовчки засинали… Пере­повнені смутком, вони не могли співати своїх пісень… «Уже замовкли наші солов’ї», –  із сумом зауважували і звірі лісові, і хлопці з дівчатами, що виходили увечері за село погуляти. І їм самим менше хотілося співати…

     Минали дні. Уже попідростали пташенята в інших птахів, і батьки вчили їх літати… Наближався час, коли треба було привести своїх дітей і показати їх пташиній громаді. Батьки старанно причепурювали своїх пташенят, учили їх привіталь­них пісень і з нетерпінням розповідали про день, коли вони зустрінуться зі своєю великою родиною. Але для нашої сім’ї соловейків, що ближчим ставав той день, то з більшою три­вогою билося їхнє серце: «Як ми полетимо на пташиний збір, коли наш син не вміє літати? Що скажуть інші про нього? Чи приймуть його?» – хвилювалися батьки. Врешті вирішили, що тато полетить один.

     Ніколи ще мати-солов’ївна не чекала так на повернення свого  чоловіка, як того дня. Він прилетів з пониклим від суму поглядом і довго не хотів говорити. Врешті, коли їхній і ни зас­нув, батько промовив: «Вони сказали, що у справжніх птахів два крила, отож, нашого сина не можна вважати справжнім, а тому він не є членом громади. А ще сказали – що то погана прикмета, коли громада приймає до себе когось, не схожого на всіх». – «Але ж ми не покинемо його тут одного на зиму! Він же без нас пропаде!» – з болем вигукнула солов’ївна. «Так, ми не покинемо!» – твердо промовив батько-соловей і, вдихнувши на повні груди, почав співати. І щось сталося тієї миті таке, що і дружина його підхопила ту пісню, і співали вони отак разом до самого ранку. Співали свій сум, свій біль,  свою тугу і свою любов… І коли над лісом урешті зійшло сонце у їхніх очах було щось нове, в їхніх очах світилася рішучість любові і якась нова сила життя…

     Щось дивне сталося тієї ночі, бо синочок-соловейко почав швидко рости і міцніти. До того ж він підспівував татові й мамі, і їхня спільна пісня щоночі лилася над лісом, над селом, під небесами… «Яка краса, яке диво! – казали зачаровані звірі лісові і люди з сусіднього села. – Солов’ї співають під осінь співають так гарно, як не співали навіть навесні!» Своїм співом проводжала родина соловейків за небокрай птаство, і листя, що опадало з дерев, і зорі, що спадали з неба. Маленький соловейко був дуже щасливий: він як не співав, то сміявся, як не сміявся, то співав. А мама і тато любили його, любили гак гаряче, що, здається, навіть не відчували, як дні і ночі щораз холоднішали. Вони з розумінням дивилися в очі один одному, готові любити і співати до останньої миті, допоки зима  не скує кригою їхню пісню і серце…

     Того року зима настала як завжди несподівано – уночі. Стара жінка із крижаним серцем, що приходила щороку, щоб дати спокій та відпочинок землі й деревам, вкривала все сво­їм сніжним покровом. Але цього разу ніч, коли увійшла зима у великий ліс, принесла і їй несподіванку. Вона почула і спів, якого не чула ніколи за всі свої незліченні роки життя, – спів солов’їв… І було в тому співі щось таке, від чого защеміло і розтопилося її крижане серце, а на старому зморшкуватому обличчі з’явилася усмішка… І була того року зима теплою як ніколи… Солов’ї співали всю зиму, і ніхто не померз того року від завірюхи: ні звірі, ні птахи, ні люди… А деякі дерева навіть удруге зацвіли…

    А тоді знову настала юна весна у квітах і золотих проме­нях сонця. Соловейкові батьки розбудували своє гніздечко, і вже невдовзі солов’ївна висиджувала в ньому нове яйце. Бать­ко ж приносив їй поживу, а син співав і вдень, і вночі, з нетер­пінням чекаючи на появу братика чи сестрички. Народилася сестричка. Вона була дуже гарною і мала два крила. Виплекана в піснях та любові, вона добре росла, швидко навчилася літа­ти, а що була дуже веселою і до всіх приязною, то скоро в неї з’явилося багато друзів серед птахів та звірів. Вона приводила їх також до свого брата, що не умів літати, і він тішив їх усіх своїми піснями. Невдовзі у нього теж з’явилося багато друзів. Вони придумали для нього щось дивовижне – з лози сплели маленького кошичка, у якому соловейко міг сидіти, а вони ле­тіли і несли його, тримаючи кошичка у лапках. І всім їм було добре і радісно разом!

     Врешті, коли настав час відлітати в теплі краї, усі пташеня­та заступилися за свого товариша солов’я. «Ми будемо нести його почергово, ми не можемо залишити друга!» – в один голос вигукнули вони, і птаство відступило перед їхньою одностайністю. А найщасливішими того дня були соловейкові батьки. «Він справді щасливий! Він знайшов стільки друзів, і він так гарно співає!» – гордо промовив батько. «У нас чудові діти!» – схиливши голову на плече чоловікові, промовила солов’ївна.

     Той переліт був особливим для усієї пташиної зграї. Усі птахи несли почергово кошичок із соловейком. Була якась особлива радість у тому, щоби дбати не тільки про себе. Мож­ливо, саме тоді громада вперше відчула силу, яка є в єдності й у взаємній підтримці. А ще особливим було те, що родина вперше летіла з піснею. Раніше птахи, коли летіли в далеку путь, не співали, бо берегли сили для перельоту. Але цього разу для них співав маленький соловейко. Він був щасливий, що у такий спосіб може віддячити своїм друзям. І від тієї пісні переліт був легкий і радісний як ніколи…

     У тому краю, куди вони прилетіли, було тепле літо. Втомлені від перельоту, птахи приземлилися перепочити на розлогому дереві посеред великого лугу. А старий соловей, провідник зграї, здійнявся у небо, щоби побути на самоті й подумати. А коли врешті повернувся, то скликав до себе всіх і промовив: «Мабуть, у природі не буває помилок, і кожен із нас такий, як він є, має своє важливе призначення. Відтепер у нашій громаді буде місце для кожного, і ми всі будемо турбу­ватися один про одного. А маленький соловейко допоміг нам усім збагнути найголовніше: те, що робить птаха справжнім птахом – то не сила крил і не величина дзьоба, а та пісня, що живе у серці!»

     Того дня на великому лузі у пташиній громаді було ве­лике святкування з піснями і танцями… Того дня на вели­кому лузі розквітло багато нових квітів… Вони цвітуть там і досі. А у пташиній родині досі дітям своїм і дітям дітей своїх переповідають історію про соловейка з одним крилом і співають пісні в пам’ять про радість того дня… І від тих пісень увесь світ стає добрішим і щасливішим.

 

Категорія: Новини | Додав: granlud (09.01.2012)
Переглядів: 1278 | Рейтинг: 2.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Категорії розділу
Вхід на сайт
Пошук
Друзі сайту
Перша сходинка школяра
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0