Вівторок, 21.11.2017, 18:27
Вітаю Вас Гість | RSS

                       Творча знахідка

Каталог файлів

Головна » Файли » Години спілкування

Біль Чорнобиля з роками не зникає...
24.12.2012, 00:21

Жорстока ноче,

О, яка ти довга!

В тобі, як крик і мука,

Вість одна...

Не із сторінок стародавніх літописів і не з легенд та переказів увірва­лось у наше життя це лячне і моторошне слово... Чорнобиль. Слово це ста­ло символом горя і страждань покинутих домівок, розорених гнізд, здича­вілих звірів. Важким колесом «прокотилась» Україною аварія на Чорно­бильській атомній електростанції.

Чорнобиль - невеличке українське містечко, яких сотні в Україні. Ве­сною потопало воно у свіжій зелені, вишневому та яблуневому цвіті. Вліт­ку тут полюбляли відпочивати кияни, їхали сюди відусюди, щоб набратися здоров'я, подихати цілющим повітрям. Збирали гриби, ягоди, яких у місце­вих лісах було чимало. Здавалося, що красу цього куточка українського Полісся ніщо й ніколи не затьмарить.

У 1971 році неподалік від Чорнобиля розпочали будівництво потужної атомної електростанції. На 1983-й рік стали до ладу чотири енергоблоки. При­ступили до будівництва п'ятого. Згодом, за кілька кілометрів від станції вини­кло місто. Його назвали Прип'ять - за назвою тутешньої повноводної річки. Місто швидко розбудовувалося. Відкривалися школи, дитячі садки, лікарні, магазини. Це було місто-сад. Які широкі вулиці. А яких тільки квітів не було у скверах, алеях, парках! Улюбленим місцем відпочинку залишалася річка.

Ніщо не віщувало біди. Стояла тиха весняна ніч. Квітень завершував свою вахту в природі і мав передати її травню. Саме в таку з ночей, 26 кві­тня 1986 року о 1 годині 23 хвилини 40 секунд, коли всі спали безтурбот­ним сном, над четвертим реактором Чорнобильської електростанції неспо­дівано велетенське полум'я розірвало нічну темряву.

Першими до реактора через кілька секунд по тривозі прибули пожеж­ні ВПЧ-2 по охороні АЕС на чолі з начальником караулу Володимиром Правиком. За караулом Правика прибув караул його бойового побратима лейтенанта Віктора Кибенка. Вони ринули у вируюче полум'я - у смерте­льну радіацію не за наказом командира, а за наказом совісті, рятувати стан­цію і людей, не думаючи про себе, хоча добре усвідомлювали небезпеку.

Вогонь усе лютував, не вщухав. Начальник караулу лейтенант Правик по рації передав виклик № 3, за яким усі пожежні машини Київської облас­ті негайно вирушили до Прип'яті. На допомогу примчав і начальник поже­жної частини майор Л. Телятников. З неймовірним тріском палала величезна гребля покриття над машинним залом і допоміжним корпусом. Кипля­чий бітум пропалював чоботи, бризками осідав на одязі, в'їдався у шкіру. Люди слабшали від їдкого диму, нестерпної спеки і болю. Ось так тієї тра­гічної ночі лейтенанти і сержанти пожежної охорони виконували свою звичайну роботу. 28 чоловік двох караулів затулили собою не тільки стан­цію, а й Європу. Шість із них загинули майже відразу.

О 4 год 50 хв пожежу було локалізовано. Опромінених пожежників відвезли у Москву. Московські лікарі з допомогою американського лікаря доктора Гейла провели операції з пересадки кісткового мозку. Але й це не допомогло. За 20 кілометрів від Москви на Митинському цвинтарі похова­но 33 українці. Скромні плити з червоними зірками будуть нагадувати нам і майбутнім поколінням імена Правика, Ігнатенка, Кибенка, Титенка, Тищури... Вічна слава героям!

Лейтенанти - хлопці непохитні,

Молоде вогненне покоління,

Ви, як пам'ять у тривожнім світі,

Роду незнищенного коріння.

Лейтенанти - мужність і звитяга,

Від землі ви набирали сили...

Ще далеко десь до саркофага,

Та вогонь життям ви зупинили.

У Прип'яті одразу після аварії запанувала обстановка таємничості, навіть відповідні працівники не знали дійсних рівнів радіації протягом двох днів. Тому і діти в 30-кілометровій зоні цілу добу до евакуації бігали на­дворі. Невже не можна було застерегти їх?! Очевидно тому, що прагнення будь-якою ціною створити картину загального добробуту, радощів і успіху приглушило в той час у багатьох керівників і голос сумління, і веління професійного і громадського обов'язку.

27 квітня урядова комісія прийняла рішення про евакуацію населення Прип'яті. За дві години її було закінчено. А в місті проживало 50 тисяч жите­лів. 29-го почалася евакуація з тридцятикілометрової зони. У ті дні різко під­вищився радіаційний фон і в Києві. На жаль, про це повідомили не відразу. Реактор тлів до 6 травня, а лише 16 числа почалася евакуація дітей з Києва.

Так, аж на десятий день було вирішено розсекретити аварію на ЧАЕС. Та про масштаби біди ніхто не говорив. Йшлося, як про звичайну аварію, про те, що не треба відчиняти вікон і дверей, не перебувати довго на вулиці.

Наша пам'ять і пам'ять багатьох наступних поколінь знову і знову бу­де повертатися до трагічних квітневих днів 1986 року. Поля і луки, ліси і озера, річки і ставки Чорнобильщини тяжко уражені невидимою хворобою.

Горе впало не тільки на Україну. Воно зачепило Білорусь і Росію. На за­бруднених територіях нині проживає близько 2 млн. осіб. Змертвіло багато водоймищ, непридатною для вживання стала в них вода.

Нині в Україні склалася важка демографічна ситуація. Смертність на­селення перевищує народжуваність. Збільшується кількість психічних і онкологічних захворювань у людей. Настав час усій громадськості бити на сполох, рятувати своє майбутнє, майбутнє нації. Наше покоління розуміє, що не земна куля належить нам, а ми належимо їй. І нам потрібно передати майбутнім поколінням чисту планету. Тому зусилля всіх держав повинні бути зосереджені на знищенні ядерної зброї, на тому, щоб довести до міні­муму ризик від використання ядерної енергії.

У квітні 1995 року, під час зустрічі Президента України Леоніда Кучми з делегацією Європейського Союзу та «великої сімки», вдалося досягти домов­леності про спорудження «Саркофагу - 2» над четвертим блоком. А простоїть саркофаг до тих пір, доки наші потомки, якщо виникне в цьому необхідність, не знайдуть спосіб все це перенести в інше місце або повністю знешкодити.

Минуть десятиліття, а чорний день Чорнобильської трагедії все одно хвилюватиме людей: і тих, кого він зачепив своїм недобрим крилом, і тих, хто народився далеко від покривдженої землі. Кажуть, час лікує, затягує рани. Неправда. Нічого він не лікує. Просто біль відходить кудись глибоко в серце, приживається там, освоюється, і нікуди від цього не дінешся.

Якщо ти віриш у майбутнє,

В його прийдешність, у життя,

Дзвони у дзвони, кричи людям,

Бо більш не буде вороття.

Віддай забуту свіжість травам,

Відмий від бруду всі хмарки,

Відреставруй нам синє небо

І дощ крізь сито проціди.

Хай ожива вода Дніпрова,

Правічні височать дуби,

І хай полин, трава-чорнобиль

Не стане іменем біди.

Категорія: Години спілкування | Додав: granlud
Переглядів: 2506 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 1.7/3
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Вхід на сайт
Пошук
Друзі сайту
Перша сходинка школяра
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0